«Оповідь служниці» Мене вже важко зачепити фільмом. Переважно, | Iryna Klekit

«Оповідь служниці»
Мене вже важко зачепити фільмом. Переважно, я вгадую сюжет ще на перших сценах. А тут залипла. Фільм – антиутопія.
Події фільму – наші часи, період інтернету, вільної інформації та відкритих кордонів. От тільки фертильність зменшилась, і глобальне потепління на носі. Саме ці, ніби благородні задачі, і взяв за ціль вирішити Галаад – новий уряд Америки. Захопивши владу, вони вводять нові закони та релігію, що жахають своєю садистичною фантазією. Відтепер країна стає тоталітарною. Нею керують за допомогою тортур та вбивств. А жінка стає безправним контейнером для вирощування дитини.

Ох, як вдало прописаний сценарій. Гра на емоціях глядача – філігранна.


У місті, де повішені люди стали звичним декором стін, ще кілька років тому вирувало життя. Життя, котрим зараз живемо ми – коли можна сміятись, гуляти, обирати партнера/рів, працювати, постити фото в інеті. Життя, де ще кілька років тому була свобода, тепер це країна, де жінці відрізають палець, якщо вона прочитала рядок із книги.

Тепер це країна, де фертильних жінок щомісяця гвалтують. Це країна, де дітей відбирають у матерів, котрі «не достойні», котрі просто контейнери для нових дітей.

Найбільші емоції якраз і викликає той факт, що фільм – не відірвана від життя фантазія, котру можна дивитись як казку. Найстрашніше, що майже все, що програється на екрані або відбулось в недавньому минулому, або навіть є зараз в реальному світі.
Коли люди не встигали на початку розгледіти небезпеку. Не намагались протидіяти процесу, врятуватись коли ще можна було. Це було і є зараз.
У наш час є тоталітарні країни, де вбивства, відсутність свободи слова – це норма. Із представниками цих країн ручкаються політики, бо так треба. Є суспільства, де держава регулює якого кольору і форми має бути одяг.

У нас час, є країни, де жінка – це безправний контейнер для народжування дітей і обслуговування чоловіка. Де жінка не може мати власних коштів і майна, вона сама є майном.

В цей самий час поруч із нами, десь відрізають дівчинці клітор, щоб не мала «брудних думок». Десь вбивають людину за гомосексуальність. Дівчинку 12-14 років видають заміж за дорослого мужчину, котрому вона буде щороку народжувати дитину.

Навіть сцена у фільмі, де жінка, по суті вже мертва, лежить під апаратами по підтримці життя. От тільки не її життя підтримують, в ній вирощують немовлятко, яке зачали згвалтуванням. Як тільки дитина доростає до потрібного стану, жінці дають померти. Навіть цей моторошний сюжет не вигаданий. Навіть це взято із життя.

Фільм жахає своєю реалістичністю, але затягує. Динаміка розмірена і в той же час тримає сталу напругу. Кадри вибудувані по кольорам, формам і прихованим змістам. Схожі на художні картини. У фільмі є спойлери ключових змін сценарію. Тримайте увагу на фруктах

А акторка Елізабет Мосс - головна героїня – це тепер моя любов та шанування. Яка гра! Як же вона вміє працювати обличчям. Мікрорухи, котрі говорять більше ніж слова.

За кілька днів виходить четвертий сезон. І я себе б'ю по рукам, щоб не схопити книгу і не дочитати. Так важко чекати =)
#Ірусинкінозал #думки_та_розмови