Я не знаю, де ви зараз, а я в Києві, в районі, де сьогодні їзд | Ці блядські історії

Я не знаю, де ви зараз, а я в Києві, в районі, де сьогодні їздили танки і де бігали чуваки зі зброєю. І це була і моя вулиця теж.

Два дні тому я прокинулась в інший світ, як і кожна/кожен в Україні. Та і за межами теж.

Знаєте, я заціпеніла. І навіть не можу сказати, що відчуваю страх. Більше: злість і лють.

За моїм вікном зараз таке красиве небо, навіть співають пташки, до весни менше тижня, а у нас війна. І тепер думаєш про бомбосховища і чи вистачить часу. Або про те, що треба набрати води у ванну. Ще в слухаєшся в кожний шум за вікном і вирішуєш, це ракета чи ліфт?

Три вечора тому ми з хлопцем лежали і вирішували, з якого ж саме числа можна рахувати початок наших стосунків: з першої зустрічі, з першого побачення, з першого поцілунку чи з першого сексу? Планували на вихідних сходити в кіно і я просила «тільки не Носоріг, хочу щось смішне і веселе».

От, маєш.

І мене тримає на плаву зараз лише смачна їжа, обійми і секс. Відчуваю себе героїнею романів Ремарка. Бо навколо війна, а я трахаюсь, цілуюсь — і люблю.

Коли ми це все переживем — а ми це переживем обов’язково — ми точно зустрінемось і будемо обійматись.

А він все одно здохне, людоньки. Бо ніхто вічно не живе.