24 лютого 2022 року моє життя зупинилося. Зупинилося не так, | Між ногами 18

24 лютого 2022 року моє життя зупинилося. Зупинилося не так, як у тих, кому досі доводиться сидіти в бомбосховищах і слухати щодня виття сирен повітряної небезпеки і звуки вибухів. Але після ранішнього дзвінка батьків, які в Україні, все довкола раптом стало абсолютно несуттєвим і позбавленим сенсу. Як можна веселитися, коли Київ, Харків, Чернігів і інші міста обстрілюють і бомблять? Як можна працювати, вчитися, виконувати щоденні обов'язки, коли рідні, близькі і просто співгромадяни сидять в бомбосховишах, а їх домівки знищує ворог?
⠀
Моє життя зіщулилося раптом до одного лиш екрану телефона, на якому я гортали стрічку новин знову і знову, на якому тремтячими пальцями набирали раз за разом той самий текст: "Як ти?" І надсилали до різних людей. На якому зі страхом читали відповіді і на хвилину приходило полегшення: живі, неушкоджені, в безпеці!
⠀
Я довго не могли описати почуття, що стискало грудну клітину весь цей час, не даючи дихати. І тільки на п'ятий чи шостий день війни дійшло: це провина. Провина за те, що я сиджу закордоном в теплі і безпеці, коли в моїй рідній країні помирають люди. І щоразу, коли в мене питали, як я, ця провина буквально затоплювала мене. Як я? Серйозно? Яка різниця, як я? Це ж не мене завалило у власному домі, не я кидаюся під колеса танків, не моє місто бомблять загарбники.
⠀
Ось це вона і є: провина вцілілого. Тепер я це знаю. Тепер я вчуся з цим жити. По сотому кругу пояснюю собі, що від того, що я б теж сиділи в бомбосховишах, нікому б краще не стало. Що провину мають відчувати ті, хто прийшли з війною на українську землю. Ті, хто своїм мовчанням дали на це згоду - народ росії. А не я. Поки щось не віриться. Але я стараюся хоча-б якось функціонувати: працювати, іноді навіть їсти. Волонтерити, де можу. Плакати, коли хочеться. Хоч це піздєц як складно: плакати. Ніби в мені геть не лишилося сліз. Але коли таки вдається, приходить полегшення.