Я слабка. Я німію від жаху і не знаходжу слів. У людини є три | Iryna Klekit

Я слабка. Я німію від жаху і не знаходжу слів. У людини є три реакції на сильну небезпеку: бий, тікай і замри. Схоже, що ось це третє про мене. Є здогадки, що даний рефлекс спрацьовує, щоб обезболити себе перед смертю.

Бляха, це ж найгірший варіант.

Я не знаю, як із цим всім обходитись. Мене не навчили, тепер доводиться самотужки працювати із паралізуючим страхом. Бо тепер це вже не тільки моя історія. Тепер у мене є донька, і я мушу навчити її захищатись. Але я ще досі німію.

Історія зґвалтованої жінки у поїзді, на очах у рідного сина. Історії студенток, що пережили сексуальне насилля від викладачів. Історії під хештегом #MeToo #яНеБоюсьСказати. А також історії жінок, що народились не у тій країні. Безкінечна кількість історій.

Я проживаю подвійний жах. Перший – чуючи саму історію. А другий – найгірший – коли йду у коментарі. Коли більше половини звинувачень про «сама_винувата», «не_так_кричала», «не_там_ходила», «не_так_вдягнулась», «вона_бреше».

Хочеться кричати, але я терпну і німію. Піднімається мій особистий жах. Мої історії.

Я вже знаю психологічні механізми, котрі спрацьовують у таких коментаторів. Чому вони так люто нападають на жертву. Чому так намагаються переконати себе «Я інакша, зі мною так не буде». Або ж: «Це не я монстр, вона сама цього хотіла». Я знаю як це спрацьовує у їх мізках, але ще не знаю, як жити поруч із цими людьми.

І я відчуваю безсилля. І я відчуваю свій страх. Але я мушу щось із цим страхом робити. Заради своєї доньки.

#думки_та_розмови